Історична довідка
Село Павлогірківка Бобринецького району Кіровоградської області зазначено в енциклопедичному виданні «Історія міст і сіл УРСР. Кіровоградська область» (Київ, 1972 р.),в старому та новому Довіднику поштової індексації, відповідно 317248 та 27224.
В центрі України , південніше на 50 кілометрів від м. Кіровограда знаходиться місто Бобринець, колиска українського театру та місце отрочих літ Льва Давидовича Бронштейна ( Троцького ), потім на 38 кілометрі на північний захід, у центрі трикутника сіл Витязівка - Костувате ( Миколаївська область) -Косюрине (р-п імені Куйбишева) знаходиться Павлогірківка .Село розташоване на колишньому Татарському (Чорному шляху).
Цим шляхом їздили чумаки в Крим по сіль, ним гнали татари «ясир» (полоненних українських бранців, запорізьких козаків,) щоб продати на невільнечому ринку в Кафі татарам, або переправити до Туреччини.В Павлогірківці бере початок річка Лозоватка, вододіл проходить в межах нашого села.Загальна площа сільської ради – 4538 га., в наявності дворів- 151,всього жителів.323.Павлогірківка - сучасна назва села.Колись село називалося Триліцьке.
Три тисячі десятин степу цариця Катерина II подарувала польському шляхтичу Кшиштофу Триліцькому за хоробрість, звитягу та відданість російській короні.
К. Триліцький розорав цілину і у вибалку побудував небаченої краси у цих краях будинок з білими колонами. Зацлий лицар захоплювався полюванням , розводив мисливських собак, яких любив до нестями. Існує повір’ я , що при загибелі улюбленої хортиці пан примушував давати грудь новонародженому щеняті молоду покоївку, що мала немовля. За це вона чи сама спалила маєток , чи наслала пекельний вогонь, але маєток згорів...
Пан назавжди залишив село, але до теперішнього часу в сусідніх селах Павлогірківців називають трилічанами, а село - Триліцьке . Корінні жителі - Павлогірківці є нащадками древніх скіфів, які займалися землеробством, скотарством і були надзвичайно хоробрими та Вправними воїнами , а саме : започаткували вогненне землеробство, палили степ, дряпали попилище і засівали пшеницю, яку продавали грекам.
З них і пішло відгалуження роду тих скіфів, що започаткували в степу осіле життя.Перші поселенці в степу оселилися за Хмельниччини. Вони селилися по обидва боки річки Лозоватки , жили родинами, і кожна родина утворювала свій хутір. Від корінних жителів існує таке пояснення: з огляду на те, що село розташоване на горі, а в християнстві Петра і Павла вважали першими святими після Христа.
У старочассі мешканці були віруючими Церкви Істинного Євангелія. Вони вважали, що Павло проповідував у Скіфії після розпяття Спасителя, за походженням був скіфом. Випробування на його долю відбувалися не в Середземномор’ ї , як описано в Новому Заповіті, а на Українських теренах та в Херсонесі, за тодішньою географією - в Тавриді.
Приблизно з 1890 року 5 тисяч десятин землі в Бобринецькому повіті орендував Йоган Єнер, німець, виходець з Резенбурга. Одружившись через шлюбне агентство на дочці харківського фабриканта, Анні Іванівні, що мала вроджену ваду. На придане дружини Єнер заснував економію.До 1913 року Іван Іванович , як шанобливо називали його селяни, збудував греблю, утворивши став та обсадив його вербами. На березі ставу збудував маєток, посадив величезний фруктовий сад, горіхову алею.
Сад був обсаджений перським бузком, алея - шовковою травою та квітами , які до цього часу збереглися на людських обістях. Також при Єнері був побудований тваринницький двір, лідники, льон, млин, олійниця. Для економських строковиків була побудована гуртівня на дві половини - чоловічу та жіночу. Єнер був чудовим господарем, цінував добросовісних робітників, добре їх годував і сам був постійно з робітниками. Крім корів та свиней тримав багато овець.
На весь навколишній степ Єнер першим перейшов від коси та ціпа до парової молотарки, жатки - жниварки та віялки.У 1918 році після встановлення в Павлогірківці радянської влади, маєток та всі господарські будівлі були зруйновані, а майно розграбоване.Йоган Єнер з двома малолітніми синами втекли, а його дружина , колишня пані, жила в селі, пекла хліб та доглядала чужих дітей. Через деякий час і вона зникла з села, доля її невідома.В 1929 році в Павлогірківці відбулася колективізація .
Заможні родини вантажили на підводи та виселяли до Сибіру. До куркулів належали родини, які крім міцного господарства, використовували найманих робітників..Багато наших односельчан зазнали долі сталінських таборів:Пономаренко Л.Д., Кондратьев С., Ткаченко Г. Саме колективізація і голодомор вплинули на подальшу долю Павлогірківки.В 1929 році на території села Павлогірківки було створено ТСОЗ ім.
Постишева, а згодом ТСОЗи ім.Войкова та «Серп і Молот» об’єдналися в єдиний колгосп ім.8 Березня з центром в селі Павлогірківка. 1932-1933 роки -роки великого голодомору.Це найжахливіші, найтрагічніші сторінки в історії села..За спогадами старожилів в роки Голодомору померло 274 душі разом з дітьми, місце захоронения - сільське кладовище, у правому кутку у спільних могилах. Окупація 19.08.1941-17.03.1944 рр. .
Під окупації доросле населення німці гонили на будівництво окопів та залізничного насипу 1942-1943 р.Багато молодих людей було вивезено на примусові роботи до Німеччини, (особливо молодь 1926 р.н.). Після вступу радянських військ, На фронтах Великої Вітчизняної війни воювало 298 жителів села, 195 з них відзначено бойовими нагородами, 103 з них загинули. Багато родин втратили не одного воїна : це брати Мазенки, Бабенки, Варіченки, Любченки, Кравецькі Калембити, Прокопенки.П.В Момонти,.
На честь загиблих воїнів -земляків, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни, в центрі села Павлогірківка споруджено обеліск Слави.Після війни люди почали дружно працювати . Основними галузями виробництва було рослинництво та тваринництво.Ще після проведення колективізації, де була усуспільнена громадська худоба, на місті вщент зруйнованої Єнерської економії, організували свиноферму.
Свиней розводили в земляних приміщеннях, ( подібних до теперішніх погрібів). Першим завідуючим свинофермою був -Капелюшний Петро Феодосійович, переселенець з Київщини.пізніше став головою сільської ради. 3 1956 року завідуючим свинофермою став Капелюшний Іван Петрович. Родина Капелюшних Івана Петровича та Галини Федотівни присвятила своє життя тваринництву.
Іван Петрович тривалий час завідував свинофермою і в 1968 році за свою працю він був нагороджений орденом Леніна, а його дружина, свинарка, медаллю « За трудову доблесть». , . Капелюшний І. П. був учасником бойових дій, інвалід Великої Вітчизняної війни, незмінно очолював ветеранську організацію.За досягнення високих показників у тваринництві колгосп «Правда», очолюваний Кривошеею А.П. був нагороджений перехідним Червоним Прапором Міністерства сільського господарства СРСР, ВЦСПС.64 колгоспники отримали високі урядові нагороди.
Орденами « Знак Пошани» нагороджені тракторист Івашина В Г. та шофер Кужель В.І.Багато колгоспників нагороджувалися медалями та цінними подарунками. Капелюшний В.П. - помічник бригадира тракторної бригади та свинарка Стайко Н.О. були учасниками ВДНГ в Москві.
Новий медпункт був збудований в 1983 році. Першу школу в селі почали будувати в 1926 році,а в 1928 році вже була збудована школа, цегляна красуня з просторими класами, великими вікнами, під залізним дахом , .В 70-х роках збудовано нову двоповерхову школу по типовому проекту розраховану на 160 місць.
Жорствяну дорогу насипали всім селом в 1969-1970 роках..Лісосмуги насаджували в 1955 -1956 роках. До цього там стояв голий степ.
На території сільської ради діють: Павлогірківська загальноосвітня школа I-II ступенів,дитячий дошкільний заклад, сільська бібліотека, сільський будинок культури, ФАП.
